Наслідки освітніх реформ для учнів сільських шкіл - Педагогу на замітку - Каталог статей - Персональный сайт вчителя географії
Сайт вчителя географії

Головна | Реєстрація | Вхід
Середа, 07.12.2016, 15:31
Вітаю Вас Гість | RSS
Годинник
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Географія [40]
Туризм [21]
Краєзнавство [9]
Країнознавство [34]
Керівництво школою [75]
Педагогу на замітку [217]
Кнопка сайту
Новини osvita.ua
Головна » Статті » Педагогу на замітку

Наслідки освітніх реформ для учнів сільських шкіл

Теза Сергія Квіта у статті про зміст і завдання освітніх реформ «Ми не очікуємо, що заплановані зміни задовільнять усіх: переможцями стануть лише ті, хто зможе запропонувати високу якість освіти» (Квіт 2015) фактично позначила напрямок на неоліберальне реформування української системи освіти. Виходячи із досвіду США та Великої Британії, основними принципами неоліберальних перетворень вищої освіти є: акцент на отриманні прибутку та економічній ефективності з метою скорочення державних витрат, орієнтація на студентів, що сплачують за навчання і на ринок праці (Saunders 2010:54), вимірювання освітніх послуг на різних рівнях з метою встановлення відповідності стандартам якості освіти (Torres 2009:15-16). З точки зору економії бюджету, такі кроки можуть здатися доречними з огляду на політичну ситуацію. Проте варто враховувати, що «правила ринку» в конкуренції між навчальними закладами автоматично загострюють і конкуренцію між абітурієнтами, які потенційно до них вступатимуть. Це, у свою чергу, слугуватиме поглибленню освітньої нерівності, оскільки рівність доступу до вищої освіти представників різних соціальних класів в українському суспільстві стоїть під великим питанням.

Досі залишаючись безкоштовною (принаймні на початковому та середньому рівні), сфера освіти в Україні є широким полем для економії державного бюджету, адже на обраному в якості еталону «заході» освітня система вже давно функціонує за принципами неолібералізму: плата за навчання у початкових і середніх школах, відсутність державного замовлення у ВНЗ, невелика кількість стипендій тільки для найкращих студентів (Devine 2004). Як зазначає сам міністр освіти, «у Франції академічну стипендію отримують студенти, котрі складають усі екзамени винятково на “відмінно”, таких менше 1%. В Польщі цей показник становить 10%. У Великій Британії можливі індивідуальні стипендії лише за визначні успіхи – винаходи, академічні публікації тощо» (Квіт 2015). Яскравим прикладом швидкої комерціалізації освіти є Польща, де кількість приватних вищих навчальних закладів збільшилася з 12 (3812 студентів) у 1992 до 230 у 2002 (510 тис. студентів) (Українська педагогіка, 2011).

Спекулюючи на прикладах країн ЄС в аргументації «потрібних змін», варто розглядати й іншу сторону медалі. Прямим наслідком неоліберальних реформ, згідно із Девідом Гарві, є загострення соціальної нерівності в суспільстві. Він пояснює цей процес наступним чином: «неоліберальна держава зазвичай підтримує цілісність фінансової системи і платоспроможність фінансових інститутів, а не добробут населення» (Харви 2007). Тож, постає цілком об’єктивне питання: кому потрібні окреслені міністерством зміни?

Напрямок реформ, запропонованих міністерством, є далеким від впровадження в систему освіти принципів соціальної справедливості. Різке скорочення кількості ВНЗ і зменшення шансів отримання стипендії вдарить у першу чергу по доступу до вищої освіти дітей із малозабезпечених сімей і, зокрема, випускників сільських шкіл. Зі слів заступниці міністра освіти Інни Совсун, за сучасних умов «діти з сільської місцевості, позбавлені доступу до якісної освіти, значно гірше складають зовнішнє незалежне оцінювання, значно менші шанси мають для того, щоб продовжувати навчання у вищих навчальних закладах» (Український кризовий Медіа Центр 2015).

Не менш промовистими є статистичні дані результатів ЗНО. Згідно з офіційним звітом Українського центру оцінювання якості освіти, на достатній рівень (150,5-179,5 балів) ЗНО з української мови та літератури в 2014 році склало 46% жителів міст і 38% жителів сільської місцевості. Ще помітнішим є розрив у результатах високого рівня: частка учнів міських шкіл, які склали ЗНО на 180-200 балів, перевищує частку учнів сільських шкіл майже вдвічі (9,7% і 4,6% відповідно) (Український центр оцінювання якості освіти 2014).

У ході інтерв’ю із сільськими вчителями мені вдалося виявити низку причин відтворення освітньої нерівності між міськими та сільськими жителями. Річ у тім, що, на думку вчителів, на такі об’єктивні чинники, як нижчий рівень доходу чи проблеми із працевлаштуванням, які перешкоджають отриманню необхідних ресурсів для підготовки до ЗНО (придбання тестових збірників, відвідування репетиторів і підготовчих курсів), накладається специфічність культурного капіталу: покладання відповідальності за підготовку до ЗНО на школу, відтворення освітнього рівня батьків, відкладання батьками коштів на контрактну форму навчання замість того, щоб вкладати їх у підготовку дітей до складання тесту. Втілення у життя запланованих реформ може лише ускладнити процес вступу до вищих навчальних закладів для випускників сільських шкіл.

«Неякісний ВНЗ приречений на зникнення з освітнього поля України»

За словами міністра освіти України, «новий Закон “Про вищу освіту” вже скоротив кількість українських ВНЗ з 802 до 317. До кінця навчального року їх стане набагато менше 300» (Квіт 2015). Така кількість закладів вищої освіти є нижчою ніж у країнах ЄС: у Великій Британії зараз функціонує 600 ВНЗ (на 63,182 млн. населення), у Німеччині 409 (на 80,776 млн.), у Польщі 460 (на 38,484 млн. населення) (Європейський освітній портал 2015). Для жителів сільської місцевості це становитиме додаткову загрозу, адже мало престижні периферійні навчальні заклади були для них можливістю отримати хоча б якусь вищу освіту. Рішення про скорочення кількості ВНЗ, на противагу здійсненню кроків із метою покращення якості освіти, позбавить учнів сільських шкіл і цього.

Для початку варто розуміти, що поширеною проблемою для дітей із сільської місцевості є фінансова перешкода вступу до вищих навчальних закладів. Як показують інтерв’ю, вчителі сільських шкіл застережливо ставляться до здобуття їхніми учнями вищої освіти як такої, не говорячи вже про вступ до престижних ВНЗ: «Я завжди дітей налаштовую на те, що якщо пройти зовнішнє оцінювання (от наприклад, можете ви пройти), щоб були фінансові статки вас вчить далі. Я їх налаштовую на те, щоб не було прикро, що ви поступили на бюджет і вас потім через два місяці збили з цього бюджету, а якщо сім’я не може тягнуть контракт?» (вчителька української мови, с. Хорли, Херсонська область, 25.12.2014).

Окрім того, що матеріальний стан сім’ї може впливати на освітні орієнації дитини, від фінансової спроможності батьків залежить і вибір навчального закладу. Відсутність сталого доходу, що є поширеною проблемою для жителів сільської місцевості, змушує їх надавати перевагу закладам із нижчою платою за контракт, меншим конкурсом при вступі та можливістю достатньо швидкого транспортного сполучення із місцем проживання.

Ось як виглядає логіка вибору ВНЗ сільської вчительки, дитина якої цього року закінчує школу: «Моя донька здаватиме ЗНО в цьому році, то ми готуємося. Через це я так рознервувалася, мабуть, зараз постійні стреси з цим ЗНО. Це ж нова система тепер, ви знаєте. Тепер вже не так, як раніше: у п’ять вузів на три спеціальності. Ну, тепер теж так, але треба розставляти від 1 до 8 пріоритетність. То десь, виходить, ти одразу пролітаєш бо пройде хтось, хто одиницю поставить. То ми вирішили у Винниченка вступати, Кіровоградський. У нас є знайомі в Києві, там із житлом навіть проблем не буде, але дорога постійно, це ж дорого. І треба на бюджет вступати, бо звідки я візьму гроші на контракт у Києві» (вчителька української мови, с. Стара Осота, Кіровоградська область, 01.02.2015).

Постає питання: чи вирішить скорочення кількості вищих навчальних закладів проблему низької якості освіти? Це більше схоже на втечу від проблеми, ніж на пошук шляхів її вирішення. Хоча отримання диплому у подібних ВНЗ не гарантує якість наданих послуг і подальше успішне працевлаштування, їх закриття (замість підвищення якості освіти у ВНЗ і покращення умов навчання в сільських школах) призведе до поглиблення освітньої нерівності, ставлячи вищу освіту в іще більшу залежність від фінансових можливостей:

«У Київ у нас вступила одна дитина тільки із випуску, це чотири роки тому, а так більше не пробують діти в Київ. Ви знаєте, це все у фінансах можливо заключається, чи вступити до Миколаєва-Одеси, чи вступити до Києва. Ближче ж то до Миколаєва доїхати, чим до Києва. Знову ж таки фінанси. Можливо, що і розуміють, що в таких великих містах великий наплив студентів, і шансів, що дитина вступить, можливо, буде менше» (вчителька української мови, с. Коблево, Миколаївська область, 12.12.2014).

Індивідуальний підхід до нарахування стипендій

Розглядаючи приклади індивідуального підходу до нарахування стипендій в країнах ЄС, згадані у статті Сергія Квіта (Квіт 2015), варто враховувати також соціально-економічний контекст європейських суспільств: об’єктивно вищі економічні показники рівня життя населення, функціональний інститут соціальної допомоги та наявність інших джерел фінансування для навчання студентства: освітніх фондів, грантів, стипендій від міжнародних і місцевих комерційних і громадських організацій, які в українському суспільстві наразі не функціонують, а їх появу можна очікувати лише в довгостроковій перспективі. Впровадження подібного досвіду в українську систему освіти може стати ще однією перешкодою для вступу до ВНЗ дітей із малозабезпечених сімей і, зокрема випускників сільських шкіл, адже індивідуальний підхід до нарахування стипендій, за якого, як у країнах ЄС «академічну стипендію отримують студенти, котрі складають усі екзамени винятково на “відмінно”» (Квіт 2015), різко зменшить шанси отримання стипендії навіть за умови вступу на бюджетну форму навчання.

Слід розуміти, що швидше адаптуються до реформ (зокрема, в освітній сфері) міські жителі, особливо ті, що проживають у великих містах. У сільській місцевості процес сприйняття нововведень та звикання до них, як правило, є тривалішим. Інтерв’ю із вчителями сільських шкіл показують, що навіть зовнішнє незалежне оцінювання, з моменту запровадження якого пройшло вже більше 10 років, ще досі викликає у жителів сільської місцевості тривожні відчуття: «чогось батьки тестами залякані», пояснюючи це тим, що: «мало інформації» (вчителька української мови, с. Верхівка, Вінницька область, 22.01.2015).

Запровадження індивідуального підходу до нарахування стипендій може стати каталізатором подібного ефекту, крім того, вдвічі посиленого фінансовими ризиками. Зменшення шансів отримати стипендію навіть за умови вступу на бюджет лише збільшить недовіру до інституту вищої освіти. Це змусить випускників сільських шкіл і дітей із малозабезпечених сімей вступати до професійно-технічних училищ, бо навіть станом на сьогодні стипендія може бути ключовим фактором вибору освітньої траєкторії.

Ось як пояснила відтік більшої частини учнів класу після отримання свідоцтва про базову загальну середню освіту одна з респонденток: «Я говорила з батьками, які вирішили своїх діток забрати з десятого класу. Вони говорять, що така ситуація у сім’ї, коли треба ще й стипендія. Кажу: “Ну, дитина повинна сама вибрать, не ви ж вирішуєте, і що та стипендія – це капля в морі буде до вашого бюджету”. – “Ну, ми так вирішили”» (вчителька української мови, село Саївка, Дніпропетровська область, 23.12.2014).

Ситуація, коли після 9 року навчання школу залишають 50-60% учнів, наразі є характерною для сільської місцевості й пов’язана як із відтворенням освітнього рівня батьків через культурний капітал, так і з фінансовими проблемами. Впровадження індивідуального підходу до нарахування стипендій, швидше за все, сприятиме погіршенню цієї ситуації, враховуючи, що навіть така річ, як введення плати за підручники, може стати причиною розпаду класу в сільській школі:

«За умови введення плати за підручники, в селі ніхто не піде в десятий клас. Ми і так не знаємо, чи буде наступного року в нас десятий клас, тому що в нас зараз дев’ять своїх діток і вони планують розбігтися після школи, троє планують залишитися. Ми раніше, як ми кажемо, доточували їх Козинцям. Але цього року в Козинцях немає дев’ятого класу і в нас не вистачатиме дітей. Якщо нічого не зміниться, вони розбіжаться» (вчителька української мови, с. Верхівка, Вінницька область, 22.01.2015).

В якості виходу з даної ситуації міністерство пропонує реформувати механізм виплати соціальних стипендій, які, за словами Сергія Квіта, повинні надаватися за потребами, як це відбувається у країнах ЄС, а не за статусом (як наразі в Україні) (Квіт 2015). Проте ні у вищезгаданій статті, ні в законі про вищу освіту не вказані конкретні механізми нарахування цієї стипендії та критерії визначення суб’єктів, які її справді потребують. Єдине дотичне речення – «Розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України» (Закон України «Про вищу освіту» 2014) – залишає купу питань та широке поле для махінацій з боку влади. Враховуючи тезу Сергія Квіта про потенційні наслідки цієї реформи, з огляду на досвід ЄС, в Україні необхідний «рівний доступ до вищої освіти не за радянською моделлю “урівнялівки”, а за принципом індивідуального підходу» (Квіт 2015). Постає питання, чи має сенс запроваджувати адресну допомогу замість рівного розподілу у випадку, коли 71,5% населення України мають дохід нижче середнього, (станом на 2013 рік) (Європейський освітній портал 2015). А враховуючи умови жорсткої економії бюджету, можна припустити, що соціальні стипендії стосуватимуться лише категорії населення з мінімальною зарплатнею. Крім того, принцип адресної допомоги як такий є не найкращим способом зрівняння можливостей, адже замість того, щоб створювати умови, за яких усі б мали однаковий доступ до інституції освіти, він призводить до стигматизації малозабезпечених груп населення.

Освітня сфера справді потребує змін. Однак я не впевнена, що реформування системи освіти шляхом впровадження міжнародного досвіду без урахування українського контексту можна назвати «потрібними змінами». Скорочення кількості університетів та індивідуальний підхід до нарахування стипендій можуть створити гарну картинку успішних учнів у якісних університетах, але навряд це вирішить проблему освітньої нерівності.

Відтворення освітньої нерівності є складним процесом, реформування якого потребує комплесних трансформацій, що виходили б далеко за рамки компетенції міністерства освіти. Проте покращення якості надання освітніх послуг у ВНЗ шляхом боротьби з корупцією, підвищення заробітної платні викладачам і приділення більшої уваги підготовці та відбору фахівців у цій сфері (замість різкого скорочення кількості університетів) могли б стати важливими кроками на шляху до змін. Стипендії, у свою чергу, за умов обмежених можливостей працевлаштування студентів (що, крім того, впливає на якість навчанні), мали б надаватися усім студентам денної форми в обсязі, необхідному для забезпечення принаймні базових умов прожиття у місті. Це реально призвело б до зрівняння можливостей і обмеження фактору матеріального впливу батьків (який є вагомим чинником відтворення освітньої нерівності).

Вікторія Мулявка

Джерело: commons.com.ua

Категорія: Педагогу на замітку | Додав: 1122334455 (11.02.2015)
Переглядів: 162 | Теги: реформи, освіта, сільська школа | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Друзі сайту

Сайт відділу освіти Сквирської РДА
Сайт Сквирського РМК
Сайт Сквирського РК профспілки
Сайт Сквирської ЗОШ №1
Учнівський сайт Сквирської ЗОШ №1
Сайт галузі "Технології"
Сайт учителя української мови
Сайт Світ історії

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Счетчик PR-CY.Rank Счетчик PR-CY.Rank Счетчик PR-CY.Rank
Погода
Наші гості
Освіта України

 

Географічні сайти


Copyright MyCorp © 2016 | Безкоштовний хостинг uCoz